Будинок народної творчості в Троїцькому: як місцеві умільці боролися за культурну автентичність
-
-
>
-
>
-
>
3373
Троїцьке – село на півночі Одещини, у Подільському районі. З одного боку поселення тягнеться вздовж яром аж до полтавської траси, а з іншого впирається в київську. Село ділиться на три частини – в народі їх називають Котунівка, Козачий яр і Катеринка. Має ринок, школу, давню церкву й два ставки. За офіційними даними тут проживають понад дві тисячі мешканців. І серед них багато народних умільців та майстрів.
Журналістка видання Район.Подільськ побувала в культурному осередку Троїцького – будинку народної творчості й оглянула картини новатора південного розпису Ростислава Палецького, маски й тарелі художника Миколи Скалозуба й колекцію старовинних рушників, найдавнішому в якій понад 110 років.
∗∗∗
Будинок народної творчості розташований на вулиці Золотогірській, до декомунізації – Ватутіна. За місцевими легендами, в давнину на цьому місці текла ріка Тилігул, якою плавали турецькі кораблі. А ті з них, які затонули зі скарбами, утворили «золоту гору».
Зараз золота тут не видно, натомість серед численних дерев туляться хати під шифером. А неподалік по центру, посеред вкритого бруківкою дворику височіє тьмяний двоповерховий цегляний будинок. Його у 1970 році звів троїчанин Павло Лисенко.
Очільник установи Олександр Славинський розповідає, що Лисенко товаришував із Палецьким і звів будинок, щоб художнику було де творити й удосконалювати навички розпису.
Свого часу тут були дім піонерів та музична школа. Тепер усередині – музей, бібліотека, а також кімнати, де проводять гуртки для дітей. Окрім того, є підвальне приміщення, в якому нині триває ремонт.
Ростислав Палецький – зламаний «степовий колос»
Вранці 7 березня 1978 року «Голос Америки» повідомив, що художника Ростислава Палецького вбили. Але за офіційною версією радянської влади «він перебрав спиртного і необережно впав на плиту».
З розповідей учениці покійного Лариси Бабінець, після смерті художника до будинку народної творчості приїхали «кадебістки» і «навели свої порядки»: щось забирали, щось палили.
Зараз у залі, присвяченій творчості майстра, зберігається невелика кількість його робіт. Більшість картин розвезені по різних куточках України, дещо назавжди знищене.
Зі слів пана Олександра, у селі є ще десять картин народного художника, які висять у людей по гаражах, але віддати експонати в музей власники не поспішають.
«Юрій Палецький – брат покійного – теж художник. Я поїхав до нього в гості, щоб запитати, чи, може, залишилась якась картина. Але було запізно, він пороздавав усі роботи брата», – пояснює керівник будинку народної творчості.
Картини Палецького дуже яскраві, на них можна побачити всі кольори веселки. Олександр Славинський розповідає, що діти, які приходять на екскурсію до закладу, часто довго вдивляються в символічні барви. У багатьох роботах Палецький закодував у свої орнаменти сюжети козацтва та української ідентичності.
І це закономірно, бо змалку Ростислав спостерігав за тим, як його мама Килина розцяцьковувала комин або грубку. У часи його дитинства малювання було ремеслом і водночас звичайною хатньою роботою.
Через стан здоров’я чоловіку так і не вдалось завершити навчання в Одесі, попри це його призначили директором будинку культури у Троїцькому, де він малював портрети членів партії, а у вільний час писав пейзажі.
Палецький навчився розкривати образи та події з минулого за допомогою квітів та орнаменту. Наприклад, історія козацтва розкрита в роботах «Гонта в Умані», «Гамалія», «Петро Сагайдачний», «Козак в бою», «Богдан Хмельницький» та «Гуляв Максим». Також художник створив серію картин, на які його надихнула драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки.
Окрім малювання, митець грав на бандурі. Зараз його інструмент стоїть поряд із картинами.
Яскраво талант майстра описує ситуація, яку переповів пан Олександр: «Був у нас такий вмілий художник Ситник. Він намалював у місцевій чайній (колгоспна столова) картину «Три богатирі» практично на всю стіну. Одного разу сталася така пригода: хтось сидів, випивав і випадково вилив щось на картину. Фарба потекла. І Палецький із Ситником посперечались, що перший за пів години все відреставрує. Ситник не повірив, але в результаті Палецький впорався».
Палецький створив у Троїцькому літературно-мистецьке об'єднання «Степовий колос», у якому художник разом із молодими учнями практикував декоративний розпис. У першій половині 70-х років він плідно творив і виставляв свої роботи на теренах Радянського союзу та закордоном. Його полотна навіть презентували в Японії. В той же період він отримав звання заслуженого майстра народної творчості та бронзову медаль лауреата Всесоюзної виставки.
Активність учасників «Степового колосу» та популярність Палецького, який звертав багато уваги на українську тематику, вибивалися зі системи. Тому митця почали критикувати за «ідеалізацію козаччини», відмовляли у виданні альбомів, а згодом просто цькували.
Олександр Славинський наголошує, що Ростислав Палецький світоглядно не відповідав критеріям «радянської людини», його намагались переінакшити – але в результаті «зламали» назавжди.
∗∗∗
У 2007 році в Троїцькому будинку народної творчості започаткували премію імені Ростислава Палецького. Два роки поспіль церемонію нагородження проводили тут. На відбір подавали свої роботи не лише художники, а й дослідники стилю Палецького з Одещини та інших регіонів.
Спеціальна комісія оцінювала претендентів, обирала найкращих. Конкурс спонсорував обласний центр культури за підтримки благодійного фонду «Рідний край». Але з 2009 року премію перенесли в обласний центр.
«Ми все ж дуже хотіли, щоб премія була тутки. Тому коли утворилась Любашівська громада, голова селищної ради Геннадій Павлов посприяв започаткуванню премії в нашому закладі. І вже декілька років ми проводимо премію і присвоюємо призові місця не тільки дорослим митцям, але й дітям», – пояснює Олександр Славинський.
Одним зі стипендіатів премії у 2007 році став Микола Скалозуб.
Історія «тилігульського мрійника» Миколи Скалозуба
Інші декілька залів музею присвячено творчості Скалозуба. Цей скульптор і художник створив значну колекцію експонатів музею – тарелі, картини та гіпсові маски.
Микола Скалозуб родом зі колишнього Саратського району. Закінчив Одеське художнє училище. Після навчання їздив на Кавказ, а потім працював учителем малювання на Закарпатті.
В одній з газет Микола Іванович прочитав про славу Палецького і вирішив повернутись на рідну Одещину. У вересні 1978 року його взяли на роботу в школу у Троїцькому. З Палецьким вони так і не зустрілись. Проте Скалозуб залишився в Троїцькому і навчав місцевих дітей малювати, а паралельно продовжував писати картини та робити скульптури.
«Скалозуб був маленького зросту, грав на мандоліні, багато малював, дуже любив Україну й пісні Вакарчука», – таким пригадує митця пан Олександр.
Роботи митця різні за жанрами й темами: від незалежності України до християнських та язичницьких вірувань. Він надихався творами Лесі Українки, Сервантеса та Котляревського. Багато творів митець створив на берегах річки Тилігул.
Химерні маски, підписані як «Очеретяник», «Полісун», «Куций», «Перелесник», «Данте Аліг’єрі» та багато інших, багаті на деталі – біля кожної хочеться зупинятись і роздивлятись кожен фрагмент. Там і слов’янські боги, і нечиста сила, і різні типажі людей та їхні слабкості. Велетенські випуклі очі та вуха, роги та бороди можуть як нажахати, так і захопити.
Зі слів пана Олександра, якщо Скалозуб закінчив із якимось напрямком – наприклад, скульптурами – то більше не брався за це. Тому, коли його просили виготовити щось на замовлення, зазвичай він цього не робив.
«У 2012 році був випадок, коли я трохи прорахувався. Наше керівництво сказало зібрати 12 кращих робіт Скалозуба на виставку до Києва. Я зібрав, але так нам їх і не повернули», – каже очільник будинку народної творчості.
Микола Скалозуб трагічно й несподівано загинув на 76 році життя.
«У нього був маленький велосипед, він розганявся на ньому з гори й практично котився до своєї хати десь за три кілометри звідси. Так одного разу він зіштовхнувся з Камазом. З причепа стирчав штир, він в'їхав у нього головою. Смерть була моментальною», – пояснює пан Олександр.
Кімната рушників
В останній музейній залі імпровізована світлиця. Тут зберігається ліжко архітектора цієї будівлі – Павла Лисенка, яке музею передала його донька. А ще безліч різноманітного хатнього приладдя та старовинних рушників та вишивок. Також тут є зразок домотканої тканини, яку в цьому регіоні робили з конопель.
«Коли в нас ще не було базару, а просто люди ставили столики, я побачив, як якась жінка накривала м'ясо отаким вишитим килимом. Я підійшов і попросив обміняти, бо шкода стало людської праці», – розповідає керівник.
Першим рушники тут почав збирати ще Палецький, але донині вони не збереглися. Загалом у тутешній колекції близько 300 рушників, на найстарішому вишита дата – 1913 рік.
Різноманітні орнаменти та кольори, від геометричних фігур і пташиних гнізд – до вишитих між квітів імен рядами висять на стінах. Старі та нові, вицвілі та яскраві, з мереживною тасьмою і без – загалом на будь-який смак.
«Це вже дуже старі роботи, які нам подарували. Я намагаюсь майже не чіпати їх, щоб не пошкодити. На жаль, багато рушників вже втратили початкову барву ниток і вигоріли від давності. Тому головне завдання зараз – створити умови для їх збереження для наступних поколінь», – наголошує пан Олександр.
∗∗∗
Сільський клуб працює лише останні шість років, до того організація всіх свят і подій лежала на плечах працівників будинку народної творчості.
«В основному все відбувалось на вулиці, бо приміщення для масових заходів у нас замале. Ми проводили свято Івана Купала та Трійці. Пам'ятаю, як одного разу на День Незалежності ми все прикрасили – і як вперіщив дощ, що ледь поховалися», – пригадує Олександр.
Попри те, що відкрили сільський клуб, зі слів очільника закладу, вирувати життя продовжує й тут. Діти ходять сюди по книги, на гуртки з вишивання та виготовлення масок із пап’є-маше. А ще тут працюють музичні класи з гри на баяні та фортепіано, діє вишивальний гурток. Усі ці невеликі кімнати розміщені на першому поверсі. Проте сьогодні там тихо, діти на уроках у школі.
«Раніше ми проводили великі екскурсії та майстер-класи десь на 50 людей. Але через війну проводити масові заходи зараз заборонено. Проте я щиро вірю, що все закінчиться і тут знову буде гучно від дитячого сміху», – підсумовує Олександр Славинський.
∗∗∗
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
