Забутий мавзолей у Подільську: коли перепоховають воєнного злочинця Котовського
-
-
>
-
>
-
>
5364
Мавзолей «червоному воєначальнику» та злочинцю Григорію Котовському до цього часу височить у центрі Подільська. Склеп командувача корпусу більшовиків досі є у списку історичних памʼяток місцевого значення. Зі стели вже зняли погруддя «героя» та радянську символіку, у склеп не ходять відвідувачі. Але останки Котовського досі не поховали. Чому йому побудували мавзолей у місті, де він навіть не жив, чи його останки зараз лежать у склепі й коли те, що залишилося від «червоного полководця», перепоховають? Щоб знайти відповіді на ці питання, кореспондентка Район.Подільськ побувала у краєзнавчому музеї, прогулялася Подільськом та поговорила з місцевими жителями.
Чорну стелу зі слідами облупленої фарби та знятих радянських символів, яка стоїть у парку Шевченка майже в центрі Подільська, можна побачити здаля. Це не пам'ятник і не пустий постамент, а наземна частина склепу. Під нею у невеликій кімнаті вже довгі роки стоїть труна з тим, що залишилося від воєнного злочинця, який століття тому розстрілював українців та створив власну республіку.
Радянська пропаганда зробила з Григорія Котовського «героя війни», російська у серіалах та фільмах зображувала його благородним розбійником та авантюристом. Від залізничної станції до будинку культури, де зараз знаходиться краєзнавчий музей, доволі далеко. Таксист Геннадій, чоловік 60 років, охоче розповідає все, що знає про Котовського. Наприклад, про його знайомство та зв’язки з відомим одеським «нальотчиком» – Мойсеєм Вінницьким, більш відомим, як Мішка Япончик. На питання про загибель «героя війни» відповідає, що вбив його одеський бандит та друг «Япончика» на прізвисько Майорчик, нібито через жінку.
Читайте також: Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го
Грабіжник, «червоний командир», кат
З директоркою міського краєзнавчого музею Оленою Звеліндовською зустрічаємося на першому поверсі будинку культури. Прямо у фойє лежать складені дрова, стоїть велика ємність з водою. Охоронець пояснює, що тут працює Пункт незламності, де місцеві жителі взимку могли погрітися та підзарядити мобільні телефони.
На другому поверсі будинку культури розміщується музей, серед експонатів – зліпок обличчя Котовського, його зробила група медиків, яка бальзамувала тіло. У приглушеному світлі музейної зали чималою білою плямою світиться посмертна маска одного з організаторів червоного терору в Україні.
«Котовським давно вже ніхто не цікавиться, крім журналістів. До речі, не так давно про нього розпитували журналісти з Польщі: у нього було не лише молдавське, а й польське коріння. Він знав румунську та польську мови», – розповіла пані Олена.
Григорій Котовський народився у місті Ганчешти Бессарабської губернії, нині – Хинчешти у Молдові. Ці території увійшли до складу Російської імперії у 1812 році, а до того були частиною Османської імперії. Майбутній «герой» закінчив сільськогосподарське училище і навіть працював управляючим маєтком.
У 1904 році Котовський очолив групу бойовиків, які грабували заможних містян. Майбутнього «червоного командира» декілька разів арештовували й навіть засуджували до страти. У 1905 році його затримали за ухилення від військової служби, але не засудили, а направили у піхотний полк російської армії, який базувався у Житомирі.
Котовський втік звідти і знову організував загін бойовиків, які нападали на приватні маєтки, державні установи й заможних жителів Бессарабської губернії. Вже тоді навколо майбутнього «революціонера» ходили легенди, який він сам і розповсюджував. Про нього розповідали, що після пограбувань він любив проїжджати селами і розкидати дрібні гроші. Згодом бандит вже мав славу «бесарабського «Робін Гуда». Котовського довго не могли спіймати. Але згодом його все ж заарештували й засудили на 12 років каторги у Забайкальському краї. Та він звідки втік.
У 1915 році він знову з’являється у Бессарабії, де формує черговий загін, який грабує під приводом нібито ідейних мотивів – повернення людям того, що в них відібрали. Того ж року Котовського знову заарештували та засудили до страти, яку замінили на довічну каторгу. Котовський написав листа дружині генерала Брусилова, який тоді вирішував питання стосовно помилування. В листі він виправдовувався, що нібито «боровся за народ» і хоче спокутувати свою провину кров'ю на фронті. Бандита не стратили, декілька років він відсидів в Одеській в’язниці. У розпал Першої світової війни термін змінили на умовний, щоб відразу відправити на фронт до Румунії. Там він приєднався до більшовиків і з цього часу починається його стрімка та запаморочлива «кар’єра воєначальника».
З особливою жорстокістю Котовський з поплічниками лютував в Україні. У 1918 році Росія підписала з Німеччиною Брестський мир та офіційно не воювала, але намагалася окупувати Україну, створюючи псевдореспубліки. «Революціонер» бере участь в їх організації.
Під час створення більшовиками фейкової Одеської республіки, Котовський разом із відомим катуванням мешканців Києва Михайлом Муравйовим влаштовують червоний терор і в Одесі. Як розповів журналіст та письменник Олега Криштопа в одному з випусків «Історії для дорослих», присвяченому Котовському, тоді більшовики вбили понад дві тисячі людей. Коли псевдореспубліку розігнали українські й німецькі війська, Котовський тікає до Донецько-Криворізької радянської республіки. Після ліквідації і цього фейкового утворення він їде до Москви, а влітку 1918 року знову повертається в Одесу.
За словами Олега Криштопи, з бандитів, грабіжників, колишніх царських в'язнів Котовський формує бесарабський загін, який згодом розрісся та став 17-ю дивізією підконтрольного більшовикам так званого червоного козацтва. Тоді ж «герой революції» разом зі своїми прибічниками придушує антирадянські виступи в Україні.
У 1921 році більшу частину України вже окупували більшовики, але частини регулярної армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника хотіли підтримати антирадянські настрої та підняти повстання проти більшовиків. У листопаді 1921 року у селі Малі Міньки на Житомирщині (тоді ця територія належала до Овруцького повіту Волинської губернії) стався бій між «котовцями» та українськими військовими.
Під час бою друга і третя бригади дев’ятої кавалерійської дивізії Котовського оточили українське військо. У полон до більшовистських окупантів потрапили 537 старшин і козаків, серед них багато важкопоранених. Полонених поселили у церкві, їм не давали їсти, били, катували, роздягали на морозі, примушували перейти на бік більшовиків. Поранених добивали шашками.
Згодом полонених перевели до містечка Базар ( тоді — Овруцьки повіт Волинської губернії, зараз — Коростенський район на Житомирщині,— прим редакції). Григорій Котовський особисто їх допитував і за його наказом з українськими військовими жорстоко розправилися. «Революціонер» увійшов до складу так званої «трійки», яка ухвалила рішення про страту. Вже 21 листопада 1921 року «котовці» вивели 359 полонених, серед яких були тяжко поранені ―, і розстрілювали з кулемета, як «ворогів народу». Розправа над беззбройними військовими тривала три дні. Тіла загиблих скидали у викопані заздалегідь довжелезні ями. Лише у 2000 році на місці братської могили відкрили Меморіал пам'яті Героїв Базару з іменами полеглих українських воїнів.
Після воєнних злочинів «кар'єра» «героя» знову пішла вгору. У 1922 році Григорій Котовський вже командував другим кавалерійським корпусом, згодом став членом Всеросійського Центрального виконавчого комітету та заручився підтримкою впливового «революціонера» Михайла Фрунзе.
Читайте також: «Усі були проти системи», – спогади Сергія Годлевського про Революцію на граніті
«Республіка Котовія»
У 1920 році країни Антанти підписали з Королівством Румунія протокол, за яким Бессарабія відійшла Румунії. Втрата контролю над цією територією не влаштовувала керівництво СРСР. Згодом виникла ідея створити Молдавську автономну республіку, територія якої б межувала з Бессарабією і претендувала б на «возз’єднання» з цими землями.
«Тодішнє керівництво УРСР не підтримало утворення на своїй території автономної республіки, з власним урядом та керівництвом. Але Котовський і його прихильники хотіли повернути територію Бессарабії у склад нової, радянської імперії. Крім того, командир корпусу прагнув, щоб новостворена республіка перебувала під його особистим впливом. Він планував створити в автономії базу сформованого ним військового корпусу та поселити в цій республіці біженців з Бессарабії, Румунії, демобілізованих червоноармійців», – розповіла Олена Звеліндовська.
Ідею автономії активно просував тодішній радянський командувач збройними силами захоплених українських територій та Криму Михайло Фрунзе, підтримував її створення і Йосип Сталін.
Під тиском загальносоюзного керівництва Раднарком УРСР 11 жовтня 1924 року ухвалив рішення про утворення автономії.
«Вже в листопаді 1924 року роздали портфелі у керівництві новоствореної республіки й прийняли рішення приєднати до автономії повітове місто Балта. До речі, Котовський мріяв, аби столиця республіки була у Бірзулі, бо на той час тут була потужна залізнична розв’язка. Але будувати столицю з нуля було дорого. Тож центром автономії вирішили зробити Балту, де необхідна інфраструктура вже була», – розповіла пані Олена.
Георгій Котовський увійшов до складу Молдавського Центрального виконавчого комітету – на той час найвищого органу влади автономії.
Вже у 1929 році столицю республіки перенесли з Балти у Тираспіль. До її складу увійшли лівобережна частина Молдови (сучасна невизнана Придністровська Молдавська Республіка) і окремі території Одещини – Ананьїв, Бірзула і Балта. На заході й південному заході вона межувала з Румунією, кордон проходив по річці Дністер. Але радянська влада наголошувала, що межі республіки проходять по річках Прут і Дунай. Тобто, формально до республіки включали й Бессарабію, яка на той час перебувала у складі Румунії. СРСР вважав ці території своїми й за будь-яку ціну прагнув їх повернути.
Автономія існувала до 1940 року. Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа, коли вся Бессарабія перейшла під контроль СРСР, замість автономної Молдавської соціалістичної радянської республіки створили Молдавську РСР. У її складі залишили території придністровської частини автономії та більшої частини Бессарабії. Північно-східні райони колишньої автономії приєднали до Одеської області.
Майже через рік після створення республіки Котовський загинув за до кінця не з’ясованих обставин. Комкора застрелив знайомий Мейєр Зайдер на прізвисько «Майорчик», який до революції тримав найвідоміший в Одесі бордель, а згодом був ад’ютантом одеського грабіжника Мішки Япончика.
«Республіка Котовія», як її називали позаочі, пережила свого ідейного творця майже на 15 років.
Історія склепу: мавзолей, румунська окупація, пограбування, забуття
Після загибелі Григорія Котовського постало питання, де його поховати. Місто Хинчешти, де він народився, входило до складу Румунії та організувати там похорони було неможливо.
«Його друзі пригадували, що Котовський просив, аби його поховали на «залізничній артерії» – так він називав Бірзулу. Мабуть, його однодумці вирішили поховати комкора саме тут, бо сподівалися, що колись місто стане столицею автономії», – розповіла пані Олена.
Питання стосовно бальзамування тіла Котовського навіть не обговорювали, бо радянська пропаганда вже створила з грабіжника «героя».
Вже на наступний день після загибелі Котовського до Бірзули приїхала медична бригада, яка бальзамувала тіло Леніна. Забальзамоване тіло Котовського поклали у скляний саркофаг та помістили у невелику підземну усипальницю. Тільки через 10 років над нею звели мавзолей з трибунами й мармуровими барельєфами.
Через рік, у 1936 році, Бірзулу перейменували на Котовськ. Помпезний мавзолей простояв до окупації румунами Подільська у 1941 році.
«Румуни, які мали власні рахунки з Котовським, зруйнували та розграбували мавзолей. Хоча, за спогадами жителя Подільська Олександра Соловйова, багато чого з мавзолею розтягли місцеві. Румуни ж викрали з усипальниці три ордени Червоного Прапора та інкрустовану кавалерійську шашку – нагородну зброю Котовського. Крім того, окупанти викинули труну із забальзамованим тілом. Якраз у ті дні розстріляли 50 жителів міста – переважно євреїв. В яму, куди склали їх тіла, викинули й тіло комкора. Однак місцеві підпільники знайшли останки та тимчасово заховали їх у міському парку», – розповіла Олена Звеліндовська.
Коли наприкінці березня 1944 року радянські війська увійшли у Подільськ, місцевий залізничник показав місце тимчасового поховання Котовського. Тіло комкора частково розклалося, його переклали у цинкову труну, накрили фанерою та перенесли у підземну усипальницю. Зверху встановили портрет Котовського. Більше нічого в усипальниці не було.
«Зараз цю споруду не можна вважати мавзолеєм у прямому значенні цього слова. Скоріше, це склеп, пам’ятник. У мавзолеї зберігають забальзамоване тіло, а там – складені у труні кістки людини. Навіть невідомо, належать ці рештки Котовському чи комусь іншому, вбитому під час румунської окупації. На той час технологій, які б довели, що це останки Григорія Котовського, ще не було. Коли подібна експертиза стала можливою, родичі не надали дозвіл на те, щоб її провели», – розповіла директорка музею.
Викрадені з мавзолею нагороди та шашку уряд Румунії передав у Москву лише у 50-х роках. В усипальницю «героя» їх так і не повернули.
За словами пані Олени, навіть у радянські часи усипальниця була у доволі занедбаному стані. У цьому приміщенні близько підземні води. Усередині склепу завжди підвищена вологість, ґрунтові води руйнували стіни, фундамент та надмогильні плити.
У 60-х роках керівництво Молдавської РСР пропонувало забрати тіло та перепоховати у Хинчешти. Але керівництво УРСР на це не погодилося.
У 1961 році у місті створили музей імені Григорія Котовського, першим його директором став Дмитро Кравецький, який колись служив у бригаді Котовського. За його сприяння у 1965 році в усипальниці зробили ремонт і у зменшеному вигляді відновили наземну частину мавзолею. Замість помпезних барельєфів встановили високу стелу з погруддям.
Мавзолей завжди приваблював грабіжників, неодноразово вони навідувалися до склепу пошуках нагород «героя». За словами директорки музею, місцева газета на початку 2000-х років писала про чергове проникнення в усипальницю. У статті розповідали, що грабіжники вийняли кістки з труни, їх довелося шукати та збирати по всьому парку.
Читайте також: Микола Сціборський – офіцер царського війська, член генштабу УНР і теоретик українського націоналізму
Як російська пропаганда створила з ката «захисника знедолених»
На початку 2000-х років російська пропаганда дістала з полиці історії запилений образ «революціонера» та «легендарного комкора», щоб створити з нього «благородного та справедливого розбійника». При цьому у чисельних псевдоісторичних відео пригадували саме одеський період життя Котовського та його дружбу з відомими бандитом Япончиком, «забуваючі» розповісти про розстріли та катування, які цей «Робін Гуд» вчинив в Україні. Розкручуючи романтичний образ «захисника знедолених» пропаганда готувала ідеологічне підґрунтя для розігріву проросійських настроїв в Україні та створення вже нових фейкових республік зі своїми новими «героями» – вчорашніми бандитами та злочинцями.
У 2010 році у Росії зняли художній багатосерійний серіал «Котовський», де терориста й злочинця показали «безневинною жертвою поміщиків», «захисником простого народу», «романтиком, який мріяв побудувати справедливе суспільство».
Не оминули увагою організатора червоного терору і українські телеканали. Так, наприкінці 2010 року російський серіал показали на телеканалі «Інтер». Вже у 2017 році цей же фільм демонстрував телеканал ICTV, на сайті навіть написали своєрідний анонс до фільму, у якому Котовського назвали «однією з найбільш яскравих фігур» та згадали його «надзвичайну сміливість та відвагу». На той час українські військові вже три роки протистояли російським окупантам на Донеччині та Луганщині, тож фільм викликав обурення людей у соціальних мережах. Його анонс навіть зараз можна знайти на сайті телеканалу.
У проєкті телеканалу СТБ «У пошуках істини» від 17 жовтня 2013 року вийшов документальний фільм «Тайна убийства комкора Котовского», в якому розповідають про пограбування, крадіжки, фінансові махінації, скоєні Котовським. Однак, у фільмі знову оминули тему кривавих розправ комкора над українськими військовими та мирними жителями.
Декомунізація та майже цвинтар у центрі Подільська
У 2016 році на виконання закону про декомунізацію Котовськ перейменували у Подільськ. Нову назву обговорювали на громадських слуханнях, крім того, відбулося голосування місцевих жителів, на якому варіант «Бірзула» не набрав достатню кількість голосів.
«Бірзула – назва сусіднього села у долині річки Ягорлик. До появи залізниці через наше місто пролягала дорога з Балти у Дубоссари, а поруч була поштова станція, де стояли лише декілька хат та трактир. Вже коли у 1865 році тут побудували залізницю і станцію, то її назвали так, як найближче село – Бірзула. Згодом ця назва поширилася на селище, яке розбудовували навколо станції. Крім того, це назва тюрського походження», – пояснює пані Олена.
Саме за пропозицією краєзнавчого музею на обговорення та голосування винесли назву «Подільськ». Її підтримала більшість жителів міста.
«Це влучна історична та етнографічна назва. Подільськ розташований на східному схилі Подільської височини, крім того, залізниця поділяє місто навпіл», – додала директорка музею.
У цьому ж році демонтували пам’ятник Котовському у центрі Подільська, який стояв там довгі роки. Наразі на його місці стоїть стела, яка розповідає про історію міста.
Тоді ж хотіли вирішити питання з перепохованням останків Котовського. Міська рада не отримала дозвіл від родичів «червоного командира», які останній раз відвідували усипальницю в радянські часи, на перепоховання. Син Григорій, який жив у Москві, помер ще у 2001 році. Наразі в Росії живе онука Котовського. Донька комкора Олена проживала у Києві, але вона померла у 2011 році, знайти інших родичів не вдалося.
Однак, у 2016 міська рада в ухвалила рішення про перепоховання останків Григорія Котовського на міському цвинтарі №1. Згодом зі стели зняли всю радянську символіку та погруддя комкору. Але перепоховати тіло злочинця так і не вдалося. Склеп – пам’ятник досі занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, як пам’ятка історії місцевого значення. Демонтувати склеп, поки там знаходиться тіло Котовського, не можна, бо закон про декомунізацію не розповсюджується на місця поховань.
У 2018 році комплекс реконструювали за кошти міського бюджету.
За словами Олени Звеліндовської, споруда перебувала у доволі занедбаному стані.
«Склеп ремонтували саме ізсередини, бо там було по коліна води, розвалювалася на частини надмогильна плита. Вже протягом тривалого часу склеп закритий для відвідувачів. Раніше ключі від нього були в музеї. Ми передали їх комунальникам, крім них туди ніхто не заходить», – розповіла пані Олена.
За її словами, місцеві активісти неодноразово зверталися до міської ради, аби Котовського перепоховали. Наразі йде процес вилучення склепу-пам’ятника з Державного реєстру нерухомих пам’яток. Звернення стосовно перепоховання направили до Одеської обласної військової адміністрації. Після перепоховання останків склеп та стела потрапляють під дію закону про декомунізацію і їх демонтують, як памʼятку комуністичної епохи.
Музей, який колись організували для збереження пам’яті комкора, вже давно отримав статус краєзнавчого і позбавився приставки «імені Григорія Котовського».
«Не розумію, що Григорій Котовський зробив для нашого міста. Можливо, тут колись було чимало його прибічників, але чимало й тих, хто підтримував армію УНР», – додала директорка музею.
У парку Шевченка, який колись мав ім’я Котовського, під землею, за замком, у труні лежать останки окупанта. Поруч на лавках відпочивають родини з дітьми, літні люди годують голубів, щось гучно обговорюють підлітки. Відразу за стелою височить будівля спортивної школи. Школярі не знають, хто такий Котовський і для чого тут колись встановили стелу, облаштувавши майже кладовище у квітучому куточку центру Подільська. Поруч зі склепом, на фанерному щиті хтось написав: «СРСР – тюрма народів».
Читайте також: Поки не Порт-Аненталь: як живе наймолодше місто Одещини, яке скоро перейменують
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
